Формування художньо-естетичної культури та всебічний розвиток творчої особистості засобами народного хореографічного мистецтва

01 листопада 2019 року  на базі етнографічного музею «Дивотвір» початкової школи Чернівецької гімназії №4 відбулося перше засідання «Творчого об’єднання хореографів і керівників гуртків закладів загальної середньої та позашкільної освіти міста».
Розпочала засідання методист міського методичного центру закладів освіти управління освіти Чернівецької міської ради С.К.Німіжан.
Тема засідання «Формування художньо-естетичної культури та всебічний розвиток творчої особистості засобами народного хореографічного мистецтва».


Михайло Григорович Покиданець – майстер народної вишивки, заслужений майстер народної творчості України (2009), член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1997), лауреат обласної премії імені Георгія Гараса за збереження, відродження та розвиток народного мистецтва Буковини (2008), кавалер ордена Дружби народів (1986), учитель-методист вищої категорії, відмінник освіти України, колишній керівник відомого хореографічного колективу «Вітерець» Чернівецької гімназії № 4, завідувач етнографічним музеєм «Дивотвір», який знаходиться у початковій школі цього ж навчального закладу гостинно, радо зустрів хореографів міста.
М.Г. Покиданець з захопленням, змістовно розповів хореографам про створення етнографічного музею, особливості народного костюму різних регіонів України та поділився власним досвідом створення дитячої народної хореографії.
Багато цікавого дізнались педагоги про захоплення вишивкою М.Г.Покиданця.
Любов до вишивки передала йому мати, яка на Тернопіллі була відомою вишивальницею. Свою першу роботу Михайло Покиданець вишив у 28 років. Нині майстер вишиває сорочки, доріжки, серветки та рушники. Має одну із найбільших в Україні колекцій візерунків народної вишивки  Поділля, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Покуття і Буковини. Завершив унікальну колекцію рушників, створених на теми поезій Великого Кобзаря. Продовжує працювати над відродженням вишивки Буковини.
Понад чотири десятки років орнаменти відомого вишивальника прикрашають сторінки журналу «Жінка», оскільки має понад 500 власних розробок орнаментів для вишивання. Майстер є учасником багатьох міжнародних заходів, а також обласних та персональних виставок, серед них: Міжнародний фестиваль народної творчості, Всесвітній форум українців, Всесвітній конгрес українців.

У жовтні Покиданець М.Г. відсвяткував поважний ювілей – 80 років.
Управління освіти Чернівецької міської ради, колектив хореографів і керівників гуртків з хореографічного мистецтва закладів загальної середньої та позашкільної освіти міста висловлюють щиру подяку Михайлу Григоровичу Покиданцю за відродження, збереження народної творчості Буковини та України, виховання в учнів національних цінностей та справжніх патріотичних почуттів, естетичного смаку, краси, любові до рідного краю та людей. Бажаємо міцного здоров’я та довгих років творчого життя.
Інформаційні матеріали засідання.
Український народний танець, як і інші види народної творчості розвивається впродовж всієї історії українського народу, збагачуючись новим змістом і своєрідними засобами виразності. У ньому знайшли відображення радість творчої праці, героїка боротьби, завзяття, м’який гумор та інші риси притаманні українському національному характеру.
Основні танці, що виникли в період формування української нації – це козачки, гопачки, метелиці, коломийки, гуцулки, верховини. Вони в сукупності становлять основу національної народної хореографії.
Народно-сценічний танець – це художній твір, який опрацював балетмейстер. Це танець, що побудований за сценічними та драматургічними законами. Народно-сценічний танець має виразну сюжетну лінію. Пантоміма тут поступається розгорнутій лексиці, а елементи акторської гри мають глибокий підтекст, бо часом зміст танцю необхідно розкрити без тексту.
Сюжетні танці – це вершина здобутку народу і вони найдосконаліші за формою (музикою, лексикою та композицією).
У сюжетних танцях відображаються явища природи, звички, характер, темперамент звірів, птахів, тварин, трудові процеси, використання знарядь праці, сімейний побут, громадське життя, чітко окреслюється характер людини у її вчинках, у взаєминах з довкіллям (ліричні, жартівливі, героїчні).
Народно-сценічний танець вважається своєрідним різновидом народного танцю з ускладненою лексикою і доволі складною композиційною побудовою.
Обробка та збереження народного танцю – одна з актуальних проблем, що хвилюють не тільки балетмейстерів, фольклористів, а й широке коло шанувальників хореографічного мистецтва.
Народний танець (фольклорний танець)- передусім танець для себе, а не для глядача. Виконавець отримує естетичну насолоду від музично-експресивного емоційного моторного діяння, закладеного в самій специфіці хореографії. Скільки людина танцюватиме, залежить від естетичної насолоди, яку вона отримує від танцю. У фольклорному танці певну кількість рухів повторюють структурно-морфологічної розробки.
Історія знає народні танці, що виконувались протягом кількох годин. На Гуцульщині і зараз на весіллях будь-який танець триває до 20-30 хв.
Фольклорному танцеві притаманний елемент імпровізації, особливо в сюжетних та хороводних танцях. Майстерність танцюриста дуже залежить від його вміння перевтілитись у той чи інший образ, скопіювати ті чи інші риси характеру, поведінку звірів, птахів тощо. Виконавець фольклорного танцю може в будь-який час залишити “сцену” – галявину чи майданчик.
Сценічний варіант фольклорного танцю обов’язково повинен мати фінал, у якому логічно поєднуються емоційні, композиційні та смислові компоненти. І це, як правило, не стереотипна різка зупинка після виконання ряду складних рухів на глядача або перший “обманний” півфінал. Фольклорний танець при перенесенні на сцену не повинен втрачати своєї безпосередності. Фінал тут зумовлений подальшою дією. Веселощі наче переносяться в інший зал, на поле, на галявину тощо. В останній фігурі виконавці прощаються з глядачем або один з одним, запрошують до себе в гості. Музика у фольклорному танці, як правило, має стійку квадратуру і особливо не змінюється в структурі. В народно-сценічному танці вона обробляється композитором чи концертмейстером як у мелодичному так і в ладовому плані, не кажучи вже про ритм чи темп.
Костюм – «візитна картка», яка зразу вводить глядача в час чи місце дії. Крій костюма, використання його національних чи локальних особливостей залежить від того, в якій манері вирішується постановка. Якщо маємо справу суто з фольклорним матеріалом, то добирається костюм, що зберігся в народі чи етнографічному музеї. Якщо готуємо постановку за мотивами фольклорного матеріалу, то костюм можна трансформувати, ввівши до нього елементи сучасності (крій, фарби, тканину).
На формування стилістичних особливостей народного танцювального мистецтва помітно впливає географічний фактор.
Зокрема, танці степових районів у стилістичному аспекті помітно відрізняються від танців гірських районів України.
За такою ознакою можна виділити окремі райони.
Першим локальним районом вважається центральна частина України. Це Полтавська, Київська, Черкаська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Чернігівська, Сумська області, західна частина Харківської, північно-східна частина Житомирської та східні райони Вінницької області.
У цьому районі побутують всі жанри українських народних танців. Вони відображають найхарактерніші риси українського народного танцювального мистецтва. Саме тому вони становлять основу української народної хореографії. Рухи танців цього району відзначаються пластичною округлістю, що великою мірою залежить від характеру використання рук, корпуса і голови.
Неабияку роль у танцях цього району відіграють одяг, взуття, головні убори і прикраси, а також окремі предмети танцювального реквізиту, народні музичні інструменти, гарапники, шаблі, бунчуки тощо.
Жіночий одяг складається з вишитої сорочки, плахти, передниці (фартуха, запаски), пояса і корсета. З головних уборів та прикрас слід відзначити, насамперед, стрічки, вінки. З прикрас найбільш поширене намисто. Взуття -здебільшого червоні, зелені, жовті чобітки. Дуже часто з орнаментом на закаблуках, який виготовляють з мідних цвяхів.
Чоловічий одяг у цьому районі складається з вишитої сорочки, шаровар, пояса (кушака). Іноді літні чоловіки одягаються у свитку та чумарку. Взуття – червоні і чорні чобітки, на голові – висока смушева шапка. Прикраси у чоловічому вбранні не використовують. У чоловічих танцювальних партіях акцент в основному на чоботи, під час виконання присядок ударяють рукою по халявах чи підошвах.
До другого локального району, який відрізняється своєрідними стилістичними особливостями танців, можна віднести Закарпатську, Чернівецьку, Івано-Франківську, південну частину Львівської, Тернопільської та Хмельницької областей. Рельєф району в основному гористий, в зв’язку з чим побут людей, умови і характер їх праці відрізняються від життя в центральній частині. Все це відповідним чином відбилося на танцювальному мистецтві. В танцях гірських районів, особливо Прикарпаття та південного Поділля, танцювальні рухи відрізняються різкою зміною положень ніг, рук, корпусу, голови, що надає їм характерної своєрідності. Під час танцю вживають вигуки, слова, речення і навіть діалоги, які не тільки впливають на зміну танцювальної фігури, а й посилюють емоційний тонус виконання. Взагалі, танцювальні рухи в цьому районі виконуються дрібніше, граціозніше, більше на місці і в обертах.
Значні відмінності спостерігаються і в одязі мешканців цього району. Жінки тут замість плахти одягають дві запаски або горбатку (бойки, лемки – широку спідницю), замість корсетки – кептар, замість чобіт – постоли. Значно різноманітніші тут головні убори і прикраси. Поряд з вінками використовують чільця, поряд з намистом – силянки, ґердани тощо. Охоче одягають тайстри.
Чоловічий одяг складається з вишитої сорочки, вузьких або широких штанів, вишитих примхливими візерунками кептарів і сардаків, а також широкого ремінного пояса (череса), оздобленого різними прикрасами. Взуття – постоли, на голові – крисаня, уквітчана жмутом різнобарвного пір’я. У зимовому одязі гуцули використовують шапку-рогатівку. Танцюристи гірських районів захоплюються прикрасами. Вони охоче використовують у танцях реквізит, зокрема – тайстри, порошниці, тобівки, різноманітні музичні інструменти (сопілки, флояри, трембіти, дримби і скрипки).
Під час танцю одяг не обігрується. Проте велике значення тут має активне використання реквізиту, особливо топірця. У танцях другого локального району помітний вплив угорського, словацького, молдавського і, особливо, румунського танцювального фольклору.
До третього локального району входять Волинь, Полісся та північна Галичина – тобто Волинська, Рівненська області, половина Львівської (північна територія) та більша частина Житомирської області. Сюди ж належать західні та північні райони Київської області. Крім хороводів, козачків, гопачків, коломийок і ряду інших танців, тут побутують характерні танці властиві тільки для цього району. Дівчата в цьому районі танцюють більш м’яко і пластично, підкреслюючи риси свого характеру. Однак, у стилістичному аспекті танці в цьому районі більш строкаті, адже наближаються за характером до танців центрального району, увібравши в себе чимало ознак танців другого локального району і, відповідно, впливу польського та білоруського хореографічного мистецтва.
Четвертим локальним районом вважаються Тернопільська. Хмельницька, Вінницька, Одеська та Миколаївська області. Багато танців існує на Побужжі, менше – на Вінниччині і (мало) – на Одещині та у південних районах Миколаївщини. Тут поширені різні танці гопаки, козачки, метелиці, коломийки і танці, що характерні для Гуцульщини. Але вже у Вінницькій області можна побачити російські танці “камаринську” та “бариню”.
До п’ятого локального району слід віднести Донбас, Крим, всю південну частину Степової України, східні райони Слобожанщини. Це – Крим, Донецька і Луганська області, східні райони Харківської, Дніпропетровської та Запорізької областей. Цей район, в основному, промисловий, в ньому зосереджені люди різних національностей: татари, українці, росіяни, болгари, вірмени, грузини, казахи та ін. Проте переважають росіяни, українці та татари.
Національний склад відповідно позначився на стилістичних особливостях танцювального мистецтва, оскільки у хореографію українських народних танців впроваджуються елементи хореографічного мистецтва інших народів.
Велике значення для формування стилістичних особливостей мав російський танець. В українських танцях зустрічаються російські дрібушки, присядки, форма переплясу. Велике місце в житті населення цього району посіли також російські танці: камаринська, бариня, значно змінені кадрилі, частівки.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *